24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“. За цю роботу щороку їй мали платити 2 тис. рублів сріблом. Крім того, якщо б Вовчок погодилася ще й перекладати твори для цього видання, то отримувала б по 25 рублів за кожен друкований аркуш перекладу. Письменниця погодилася, бо мала чимало боргів, які нажила за свого кількарічного перебування у Парижі.
Роботи й без перекладів було чимало. Письменниця всього не встигала, тому найняла перекладачок — дівчат із провінції, яким платила по 10 рублів за друкований аркуш перекладу. Перекладені ними твори підписувала своїм прізвищем, справжні авторки претензій не висували. Тож Вовчок на тому непогано заробляла.
Перший номер місячника розійшовся дуже гарно. Кілька наступних теж. Але письменниця казала своїм перекладачкам, що продажі йдуть погано, тож поки вона може виплатити кожній лиш половину гонорару. Решту обіцяла віддати пізніше, але так того й не зробила. Одна з дівчат, Катерина Керстен, якій дуже були потрібні гроші, почала вимагати свій законний гонорар. Вовчок не віддавала. Тоді Катерина вирішила помститися. Вона взяла на переклад ще кілька казок Андерсена, нібито для того, аби хоч трохи підробити. Насправді ж самостійно їх не перекладала — згодом віддала Вовчок переклади, зроблені і видані кілька років тому Марією Трубниковою та Надією Стасовою. Вовчок не читала рукописи, відразу підписала їх своїм прізвищем і віддала в друк. Щойно місячник вийшов у світ, Катерина надіслала його примірники Трубніковій та Стасовій. Ті спочатку вирішили не зчиняти галасу і не псувати репутацію відомої письменниці. Та за кілька місяців знову з'явилися переклади казок, вкрадені у них і підписані прізвищем Марко Вовчок. Після цього, брат однієї з перекладачок, критик і публіцист Володимир Стасов, опублікував у газеті „Санкт-Петербургские ведомости“ статтю „Щось дуже негарне“, в якій і звинуватив Вовчок у плагіаті.
Скликали третейський суд з 19 літераторів, які визнали Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що цей переклад вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді ніхто не знав про найманих нею перекладачок. Це б ще більше зганьбило Вовчок, репутація якої і так вже була зіпсована. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.
четвер, 7 травня 2015 р.
Тематика творчості
життя дітей
кохання
побут дорослих
сите й тупе існування міщанства
фальш ченців
паразитичне животіння дворян
трагізм життя селянства за часів кріпаччини („Горпина“)
боротьба проти кріпацтва („Ледащиця“, „Інститутка“)
кохання
побут дорослих
сите й тупе існування міщанства
фальш ченців
паразитичне животіння дворян
трагізм життя селянства за часів кріпаччини („Горпина“)
боротьба проти кріпацтва („Ледащиця“, „Інститутка“)
Меморіальна дошка
Творча спадщина
Дві книги „Народних оповідань“ (1857 — перший том, 1862 — другий том)
Соціальна повість „Інститутка“ (1859–1861) (початкова назва „Панночка“)
Історичні казки-повісті „Кармелюк“, „Дев'ять братів і десята сестриця Галя“, „Невільничка“, незавершені — „Гайдамаки“, „Сава Чалий“
повісті „Три долі“, „Павло Чорнокрил“, „Сестра“, „Дяк“ та інші
збірка російською мовою „Рассказы из русского народного быта“, повісті „Тюлевая баба“, „Записки причетника“ та інші.
близько ста перекладів і двохсот книг
Соціальна повість „Інститутка“ (1859–1861) (початкова назва „Панночка“)
Історичні казки-повісті „Кармелюк“, „Дев'ять братів і десята сестриця Галя“, „Невільничка“, незавершені — „Гайдамаки“, „Сава Чалий“
повісті „Три долі“, „Павло Чорнокрил“, „Сестра“, „Дяк“ та інші
збірка російською мовою „Рассказы из русского народного быта“, повісті „Тюлевая баба“, „Записки причетника“ та інші.
близько ста перекладів і двохсот книг
У період перебування за кордоном Марко Вовчок як прозаїк активно розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної Повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). Ряд повістей письменниця створила російською мовою («Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок»), написала кілька оповідань і казок французькою (надруковані в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами «Листи а Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) і «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864-1866).
Історичні повісті Марка Вовчка ще за життя письменниці були перекладені кількома європейськими мовами. А повість «Марусе» в переробленому П.-Ж. Сталем вигляді не тільки стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, але й була відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Твори Марка Вовчка, починаючи з 1859 р., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять в Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.
Завдяки літературній діяльності Марка Вовчка значно зросла міжнародна роль української літератури у 40-60 рр. XIX століття.
Історичні повісті Марка Вовчка ще за життя письменниці були перекладені кількома європейськими мовами. А повість «Марусе» в переробленому П.-Ж. Сталем вигляді не тільки стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, але й була відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Твори Марка Вовчка, починаючи з 1859 р., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять в Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.
Завдяки літературній діяльності Марка Вовчка значно зросла міжнародна роль української літератури у 40-60 рр. XIX століття.
Вже 1858 р. Куліш видає оповідання Марка Вовчка окремою збіркою «Народні оповідання Марка Вовчка». Ця збірка мала надзвичайний успіх, а І. Тургенев навіть переклав її російською мовою. У 1859 р. виходить російськомовна збірка Марка Вовчка «Рассказы из народного русского быта», які дістають схвальну критику М. Добролюбова.
У 1859 р. Маркевичі переїжджають до Петербурга, де Марко Вовчок потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, який називав її своєю наступницею та літературною донькою, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. Тепло прийняли письменницю також українські культурні діячі у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерськйй, М. Костомаров, П. Куліш.
У 1859 році Марко Вовчок тяжко захворіла і разом із сином Богданом поїхала на лікування до Німеччини, а згодом до Великої Британії, Швейцари, Італії та Франції. Під час перебування за кордоном письменниця зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.
Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася вона також із чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Захоплена революційними ідеями Герцена, письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії його революційних видань, пересилає в «Колокол» матеріали політично-викривального характеру,з України та Росії.
Упродовж 1860-1866 років Марко Вовчок перебувала у Парижі. її життя було скрутним, бо гонорарів за друкування творів у журналах ледь вистачало, щоб сплачувати маленьку кімнату на околиці міста. Щоб хоч якось поліпшити своє матеріальне становище, письменниця починає друкувати у французьких журналах деякі з «Народних оповідань», перекладених французькою. Оповідання сподобалися французьким читачам. Повість-казка Марка Вовчка «Маруся» видавалась у Франції 20 разів.
Після повернення з-за кордону Марія Олександрівна повертається до Петербурга, де живе наступні 10 років. Вона зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, де публікує свої оригінальні твори й переклади. Цей період життя Марка Вовчка був надзвичайно плодотворним. Вона написала романи російською мовою «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»). Марко Вовчок також була талановитою перекладачкою. В період з 1868 по 1878 рр. вона переклала російською мовою багато творів а французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна, твори Альфреда Брема, Чарльза Дарвіна. Виступає вона і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучала багато жінок-перекладачок).
За повість «Кармелюк» і оповідання «Два сини» Марко Вовчок зазнає переслідувань царської цензури. Це стдло для письменниці тяжким ударом, тому вона їде з Петербурга назавжди.
Через деякий час після смерті Опанаса Марковича письменниця вийшла заміж вдруге. Михайла Лобача-Жученка, другого чоловіка письменниці, часто переводили по службі, тому доводилося багато переїжджати. Це згубно позначилося на здоров'ї Марії Олександрівни, її стан поліпшився тільки на Богуславщині (де родина мешкала сім років) завдяки цілющому лісовому повітрю. Письменниця знову повернулася до літературної діяльності.
У серпні 1907 р. у кабардинському містечку Нальчик Марко Вовчок померла.
Творчий доробок письменниці значний. Він налічує три збірки оповідань українською і російською мовами — «Народні оповідання» (1857; 1862), «Рассказы из народного русского быта» (1859), понад десять повістей, кілька казок. До першої збірки «Народні оповідання», яку письменниця почала писати у Немирові 1856 р., а закінчила вже наступного року у Петербурзі, увійшло одинадцять оповідань, якими вона справила велике враження на літе' ратурно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягла Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки. Цей образ є провідним у більшості творів письменниці, зокрема в оповіданнях «Козачка», «Ледащиця», «Одарка», «Игрушечка» та повісті «Інститутка».
У 1859 р. Маркевичі переїжджають до Петербурга, де Марко Вовчок потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, який називав її своєю наступницею та літературною донькою, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. Тепло прийняли письменницю також українські культурні діячі у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерськйй, М. Костомаров, П. Куліш.
У 1859 році Марко Вовчок тяжко захворіла і разом із сином Богданом поїхала на лікування до Німеччини, а згодом до Великої Британії, Швейцари, Італії та Франції. Під час перебування за кордоном письменниця зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.
Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася вона також із чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Захоплена революційними ідеями Герцена, письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії його революційних видань, пересилає в «Колокол» матеріали політично-викривального характеру,з України та Росії.
Упродовж 1860-1866 років Марко Вовчок перебувала у Парижі. її життя було скрутним, бо гонорарів за друкування творів у журналах ледь вистачало, щоб сплачувати маленьку кімнату на околиці міста. Щоб хоч якось поліпшити своє матеріальне становище, письменниця починає друкувати у французьких журналах деякі з «Народних оповідань», перекладених французькою. Оповідання сподобалися французьким читачам. Повість-казка Марка Вовчка «Маруся» видавалась у Франції 20 разів.
Після повернення з-за кордону Марія Олександрівна повертається до Петербурга, де живе наступні 10 років. Вона зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, де публікує свої оригінальні твори й переклади. Цей період життя Марка Вовчка був надзвичайно плодотворним. Вона написала романи російською мовою «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»). Марко Вовчок також була талановитою перекладачкою. В період з 1868 по 1878 рр. вона переклала російською мовою багато творів а французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна, твори Альфреда Брема, Чарльза Дарвіна. Виступає вона і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучала багато жінок-перекладачок).
За повість «Кармелюк» і оповідання «Два сини» Марко Вовчок зазнає переслідувань царської цензури. Це стдло для письменниці тяжким ударом, тому вона їде з Петербурга назавжди.
Через деякий час після смерті Опанаса Марковича письменниця вийшла заміж вдруге. Михайла Лобача-Жученка, другого чоловіка письменниці, часто переводили по службі, тому доводилося багато переїжджати. Це згубно позначилося на здоров'ї Марії Олександрівни, її стан поліпшився тільки на Богуславщині (де родина мешкала сім років) завдяки цілющому лісовому повітрю. Письменниця знову повернулася до літературної діяльності.
У серпні 1907 р. у кабардинському містечку Нальчик Марко Вовчок померла.
Творчий доробок письменниці значний. Він налічує три збірки оповідань українською і російською мовами — «Народні оповідання» (1857; 1862), «Рассказы из народного русского быта» (1859), понад десять повістей, кілька казок. До першої збірки «Народні оповідання», яку письменниця почала писати у Немирові 1856 р., а закінчила вже наступного року у Петербурзі, увійшло одинадцять оповідань, якими вона справила велике враження на літе' ратурно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягла Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки. Цей образ є провідним у більшості творів письменниці, зокрема в оповіданнях «Козачка», «Ледащиця», «Одарка», «Игрушечка» та повісті «Інститутка».
Життєпис
Марія Олександрівна Вілінська (літературний псевдонім — Марко Вовчок) народилася 10 (22) грудня 1833 p. у маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у родині збіднілого дворянина, майора у відставці. Першою вчителькою майбутньої письменниці стала її мати, яка володіла кількома мовами, зналася на музиці і дуже любила українські пісні.
Через шість років помер батько Марії Олександрівни. Згодом мати вийшла заміж вдруге, але цей шлюб виявився нещасливим: вітчим люто знущався як з кріпаків, так і з власної родини. Одного разу обурені жорстокістю селяни навіть намагалися вбити вилами ненависного кріпосника. Згодом він програв маєток Віденських і покинув родину.
У віці 12 років мати віддала Марію до приватного пансіону в Харкові, де вона і провчилася неповних три роки.
На формування поглядів письменниці вплинуло тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема її тітки, К. П. Мардовиної, в Орлі. У салоні тітки збиралися відомі письменники й фольклористи: Микола Лєсков, Петро Кириєвський. Там Марія Вілінська познайомилася і зі своїм майбутнім чоловіком, українським фольклористом і етнографом Опанасом Маркевичем, який в Орлі відбував заслання за участь у діяльності Кйрило-Мефодіївськог'о товариства.
Після весілля молоді виїхали на Україну. Упродовж 1851-1858 років вони жили у Чернігові, Києві, Немирові (Вінниччина), але надовго не залишалися ніде: матеріальна скрута змушувала О. Маркевича часто міняти посади й місця проживання. За цей час Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. НаВінниччині подружжя прожило майже три роки, поки Опанас Маркевич працював учителем у гімназії. У цей час майбутня письменниця часто виїжджала у села і збирала фольклор. Тут же вона пише свої перші два оповідання українською мовою, які 1857 р. пересилає П. Куліщу у Петербург для розміщення у «Записках о Южной России». Кулішу надзвичайно сподобалися оповідання молодої письменниці, і вони починають листуватися.
Підписатися на:
Дописи (Atom)